Бучацький районний краєзнавчий музей

Туристичний маршрут « До Зарваниці»

Admin — Fri, 08 Apr 2011 08:25:18 GMT

Бучач – Рукомиш – Переволока – Білявинці – Зарваниця Із міста Бучача відправляємось у с.Рукомиш. На північному заході від Бучача знаходиться село Рукомиш. Перша писемна згадка про село датується 1379 роком. Кількість населення становить 430 чол. В селі є церква св.Онуфрія XVII, фігура св. Онуфрія (середина XVIII ст.) робота скульптора Пінзеля, залишки скельного монастиря св. Онуфрія, джерело його імені, травертинові скелі. Землі Бучаччини в південній і західній частині покраяні глибокими жолобами річок, потічків із скелястими берегами, приховують кілька невеликих, але дуже оригінальних печер поблизу сіл Рукомиш, які є справжнім дивом природи в Бучацькому районі. Виникли вони переважно в результаті співпраці людини з природою. Вода розмила і вивільнила від мінеральних порід порожнечі, а людська рука відповідно впорядкувала їх: розширила проходи, вирівняла стіни і долівку. На думку дослідників, такі печери є найдавнішими пам’ятками християнства в нашому краї. У них, напевно, перебували перші монахи-місіонери, проповідуючи Христову віру.

В одній із таких печер аж до XVIII століття був печерний храм і келії монахів. Вони з ’явились тут, зрештою, як і скрізь у нашому краї, у XIII столітті, як Батий зруйнував Київ. За переказами, ченці поселились в цьому благодатному краї у XIII столітті, і ймовірно прийшли сюди з Києва. Вони на північному горбку, з правого берега річки Стрипи побудували дві печери. Одну використовували для молитви, а другу – для помешкання. З часом на цьому місці, чи то з волі християн, чи за допомогою якогось заможного фундатора, тут виріс монастир, де спочатку перебувало двоє ченців. Згодом їх кількість зросла до восьми. В ньому щорічно проводились відпусти на св. Онуфрія, св. Бориса і Гліба, Воздвиження Чесного Хреста. Монастир мав дві церкви: святого Онуфрія та Бориса і Гліба, яка в цей час служила як парафіяльна. З 1712 року в цьому монастирі замешкали три ченці Василіяни з Бучача. Але, коли в 1754 році Микола Потоцький відкрив при Бучацькому монастирі гімназію і розширив помешкання для ченців, то наказав, щоб всі Отці Василіяни із околиць переїхали в Бучацький монастир св. Хреста. Тому Рукомиськиський монастир св. Онуфрія опустів. Але Фадей Венгерський, намісник Рукомиша, майор війська Потоцького і Бучацький комендант, не погодився, щоб монахи доглядали за монастирем аж з Бучача, тому перетворив цей монастир на парафіяльну церкву і забезпечив її доходом. Згодом стару і невеличку монастирську церкву Ф. Венгерський розібрав і в 1768 році збудував нову кам’яну церкву, котру з дозволу владики Лева Шептицького посвятив декан о. Хадзинський. В селі є також греко-католицька церква, перебудована з колишнього костелу к. XX століття. Варто зазначити, що з переходом ченців в Бучач, скельна церква залишилась, а в ній молились і моляться і досі. Опікується нею місцевий парох о. Михайло Суканець та православна громада церкви святого Онуфрія. Печерний храм уособлює Божий гріб, тому тут завжди лежить фігура померлого Христа, а в страсну п’ятницю саме сюди виносять плащаницю для поклоніння. Численні паломники, котрі знають про це місце, а їх тут особливо багато напередодні Успіння Пресвятої Богородиці, моляться в печерній церкві цілу ніч. Кажуть, ці скелі і молитва у них мають велику оздоровчу силу. Слід зауважити, що Микола Потоцький постійно підтримував церкву святого Онуфрія. Він подарував унікальний дзвін, який зберігся і донині. Однак у трагічні 50-ті роки XX століття, коли закривали церкву, згідно з розпорядженням тодішнього комуністичного режиму, темної ночі вбрали дзвін у мішок, щоб не розбудити тривожним стогоном жителів села і „скалічили” його. Тріщини від важкого удару навіки спотворили його звук. Не дзвенить він уже, як раніше, малиновим передзвоном. Відремонтувати дзвін взявся місцевий підприємець і меценат Василь Бабала, проте повернути колишній голос дзвонові так і не вдалося, адже недаремно кажуть, що „тріснутий дзвін – мертвий дзвін”. Однак бережуть його в Рукомиші як велику святиню. Та все ж головна святиня Рукомиша – кам’яна фігура святого Онуфрія, яка прикрашала браму, що вела до печерного монастиря. Як нещодавно з’ясувалось, це остання робота Іоана Георгія Пінзеля – одного з найкращих тогочасних скульпторів Європи. Як свідчать церковні книги тих часів, другу половину свого життя скульптор жив і працював у Бучачі на замовлення графа Миколи Потоцького. І саме тут розміщалась майстерня геніального скульптора, який жив у XVIII столітті.

Відомостей про нього практично не залишилось, але саме витесані ним з каменю твори прикрашають ратушу в Бучачі і церкву святого Онуфрія в Рукомиші. Лише найвідоміші храми Галичини , зокрема собор св. Юра у Львові прикрашені скульптурами цього майстра-новатора, який володів неповторною пластикою.

Що ж до самого Онуфрія, то за однією з легенд, він прожив в самотності 60 років. Годували його ангели та єдине в пустелі дерево, що давало щомісяця плоди з однієї із дванадцяти гілок. та одного дня знайшов Онуфрія в пустелі монах Пафнутій, побачивши його, Онуфрій розповів історію свого життя і сказав, що на ранок помре. І враз дерево впало. А мешканці пустелі – леви прийшли до тіла Онуфрія і вирили для нього могилу. Пінзель зобразив святого в стані екстазу – зі здійнятими руками, розпущеним волоссям та бородою до колін. Поруч - зламане дерево, а біля ніг – лев. Це одна з кращих робіт майстра, виконана в камені. А сам св. Онуфрій зображений в драматичному пориві, склавши руки перед собою, повернувши голову до лівого плеча і піднявши погляд вгору. Адже недаремно цю скульптуру вважають безцінною. А як вона тут збереглася залишається загадкою. Можливо тому, що після багатьох забілювань у ній важко було впізнати шедевр легендарного майстра. А може берегла її тут вища сила. Про те, що земля ця насправді свята, свідчать історичні факти. В часи турецько-татарських набігів та в роки Першої та Другої світових воєн в цих краях тривали кровопролитні бої і місцеві жителі ховались під величними скелями. Адже через село проходила лінія фронту. І снаряди нібито відводила чиясь незрима рука. А зараз на цьому місці встановлена фігура Матері Божої, яка знаходиться в Гроті печери. Встановлена вона на пожертви однієї з місцевих родин. Скульптором цієї фігури є Роман Вільгушинський.

Також церква і печери пам’ятають останні хвилини життя колишнього воїна УПА Юрія Михайлецького. Понад двадцять років ховався він у цих краях: в Рукомиші жила його рідна сестра з сім’єю. У 1967 році його хтось помітив і здав в органи. Зрозумівши, що виходу немає і його або поховають заживо, або заарештують, Юрій облився бензином і підпалив себе. Ці гори навіюють якісь містичні настрої. Ось на одній горі виступи, западини, але якщо уважніше придивитись, то можна побачити обриси обличчя, подібного на Христове. Як розповідає отець Михайло Суканець, люди давно знали про цілющу благодать Рукомиша. У старі часи, у відпуст, вся долина перед церквою була заповнена возами. Тоді до Рукомиш приїжджало не менше людей, як тепер до Зарваниці, щоб вшанувати відомого пустельника IV століття святого Онуфрія, який в молитвах 60 років провів у пустелі і на честь якого була названа скельна церква, а тепер і кам’яна, що стоїть перед Божим гробом. Нині отець Михайло реалізує тут незвичний проект: він „будує” Хресну дорогу. Одна із стацій Хресної дороги буде присвячена „героїзмові українського народу”. Будівництво стацій фінансують сучасні бізнесмени – меценати, а також вносять свої пожертви жителі сіл Рукомиш, Заривинці, Звенигород. Проте в цьому напрямку є ще багато проблем. Потрібно багато зусиль та коштів, щоб остаточно завершити роботу. На сьогоднішній день село Рукомиш відроджується як духовна святиня. Кожного року сюди приїжджають прочани з усієї Галичини, Закарпаття, Волині. Тут вони сповідаються, причащаються, слухають молитви. Адже це унікальне місце і справді наділене Божою благодаттю. Хтось із католиків назвав його українським Люрдом, православні кажуть, що Рукомиш міг би стати українським Афоном. Та найголовніше те, що це наша українська святиня, і якщо б вкласти сюди кошти, яких тут не вистачає, Рукомиш міг би стати в майбутньому духовним центром для християн та віруючих. І взагалі, вся навколишня природа тут, як цілюща вода, омиває душі тих, хто сюди приходить від суєти життя та отримання цілющого спокою. Церква св. Онуфрія побудована в середині XVIII століття. Пам’ятка архітектури місцевого значення. Церква простих архітектурних конструкцій, з обмеженим членуванням форм і декоративного оформлення. Над вхідною брамою, що веде до церкви колись знаходилась кам’яна фігура святого Онуфрія, робота скульптора Пінзеля, одного з найкращих тогочасних скульпторів Європи, сьогодні ця скульптура зберігається в церкві. Із села Рукомиш їдемо в село Переволоку. Перша писемна згадка про село датується 1379 роком. Село простягається з долини ріки Стрипи на високу гору, тому й має назву горішня й долішня Переволока. А ось назву «Переволока» дала переправа, що була у цьому населеному пункті через Стрипу. Вантажі які переправляли через ріку, перетягували волоком, звідси і назва – Переволока. В селі є травертинові скелі та джерела з водоспадами, це справжні раритети природи, розкидані під відкритим небом. Загалом, травертинові скелі утворили вапняки – черепашники, або відклади підземних вод, насичених карбонатом кальцію. Такі скелі зустрічаються лише на Поділлі і в Криму.На теренах Бучаччини їх можна оглянути в селі Переволока. Оглянувши травертинові скелі в с. Переволока, направляємось в село Білявинці, яке відоме тим, що тут народилась всесвітньовідома оперна співачка Соломія Крушельницька, якій в селі відкрито музей. Село розкинулось в мальовничій місцевості на пагорбах обабіч річки Стрипи. Зі сходу і заходу його оточують невеликі лісові масиви. Найвірогідніше, що назва села походить від «білих вінців» - вінків, які могли утворювати берези лісових насаджень. Перші відомості про село Білявинці відносяться до XVIII століття. У 1909 році в селі була збудована церква св.Трійці, поруч з мурованою церквою збереглася дерев’яна дзвіниця XVIII ст.( пам’ятка архітектури, внесена до Державного реєстру національного культурного надбання). Ця дзвіниця є зразком каркасного будівництва, вона трьох’ярусна. Це типовий зразок народної архітектури Західного Поділля. Каркас дзвіниці збудований з дубових підвалин і стовпів, які з’єднані між собою врубками і закріплені дерев’яними кілками. Каркасний тип будівництва дзвіниць характерний для Західної України, бо, на відміну від Центральних та Східних регіонів України, на наших землях дзвонили, розгойдуючи самі дзвони, а не «язики».Тому дзвіниця мала бути міцною, аби вага дзвонів, які сильно розхитувалися, її не зруйнували. Також заслуговує на увагу, з погляду мистецької цінності надмогильних пам’ятників, старе кладовище, що поруч з церквою св.Трійці та дзвіницею. Далі проїжджаючи через села Осівці, Киданів Бучацького району, село Сапову Теребовлянського району приїжджаємо до села Зарваниці. Зарваниця – це острів Божої любові. Перші ченці, що біля цілющого джерела збудували церкву і монастир в тринадцятому столітті, полюбили це місце, колись пустинне, і їх любов передалась тим, хто після них присвятив себе Християнській ідеї. Історія села Зарваниця сягає у сиву давнину,овіяну легендами.Одна із них розповідає про те, що сюди у тихий закут Поділля, в 1240 р. прибився після зруйнування Києва монголами монах, знайшовши пристановище в лісистій місцині під горою на березі Стрипи. Втомлений скитальством і знесилений голодом, він заснув. У сні йому з’явився образ Матері Божої з Дитятком Ісусом на руках. Він помолився і це місце де зарвав його сон, назвав Зарваницею. Невдовзі спорудив капличку, в якій вмістив ікону Матері Божої.Люди дізналися про чудо і почали сюди приходити, тут поселятися. Про славу Зарваниці почув хворий князь теребовлянський Василько і послав своїх слуг за іконою і ченцем, але той відповів, що князь сам повинен прийти до каплиці. Його на ношах принесли сюди, і князь зцілився.На знак подяки за одужання він побудував церкву, в яку перенесли чудотворну ікону. З часом село розрослося. Перша письмова згадка про Зарваницю датується 1458 р. Про сліди людського життя ведуть у перші тисячоліття до нашої ери. Один із власників села Роман Охоцький знайшов на його території речі ще скіфського часу. У 1662 - 1668 рр.Зарваниця була знищена турецькими нападниками. Вони спалили також церкву і монастир, однак ікону Божої Матері вдалося врятувати. Її було перенесено до нової дерев’яної церкви, яку спорудили у центрі села. Дерев’яна церква згодом згоріла. На місці, де вона стояла зберігся кам’яний хрест. У 1754 році за допомогою тодішнього власника села графа Мйончиського вимурувано четвертий з часу заснування Зарваниці храм Пресвятої Трійці. В 1867 р. Папа Пій IX надав іконі Зарваницької Матері Божої відпустового значення. З того часу починаються відпустові дні, коли тисячі прочан відвідують це святе місце. В 1894 р. біля джерела вимурувано каплицю (1991 р.вібудовану) Чудотворна ікона Зарваницької Матері Божої одна з найдавніших в Україні. Вона дійшла до наших днів із тринадцятого століття крізь смерчі спустошень і пожежі лихоліть. Ікону декілька разів перемальовували. У 1921 р. мистець Петро Холодний її реставрував і здійснив нову копію. Одну з них 1944 р. перевезли до Львова для надійного зберігання, іншу місцева жителька Юлія Монастирська переховувала на горищі і в 1980 р. передала церкві. Після глибокого вивчення чудотворної ікони Матері Божої львівські реставратори повернули їй первісний вигляд. Нині вона знову на своєму звичному місці у церкві.Саме її у 1867 р. було короновано. Новим високим духовним злетом для Зарваниці стала підготовка до відзначення 2000 – ліття народження Ісуса Христа.На підвищеній місцині, що притулилась до лісу, виріс величний Собор Зарваницької Матері Божої. (Авторами собору були тернопільський архітектор Михайло Нетриб’як у співавторстві з Анатолієм Водоп’яном та Ігорем Гебурою). Собор у плані хрестокупольний, п’ятибанний, однонафний, без стовпів. Навпроти Собору в центрі майдану, де колись приснився монахові образ Матері Божої споруджено архітектурну композицію ( скульптори Олесь Маляр і Дмитро Пилип’як, архітектор Данило Чепіль) із зображенням ікони Зарваницької Матері Божої.Вона виготовлена із білого мармуру, привезеного із кар’єру «Біянка Карара» м. Верони ( Італія). Неподалік вражає силует чотириярусної дзвіниці, яка стала вертикальним акцентом комплексу Зарваницької Матері Божої. Її висота із хрестом сягає 60 метрів.П’ять дзвонів, виготовлених в Україні та у відомій дзвонарні Фальчинських у Перемишлі ( Польща). Біля Стрипи виросла двоповерхова вхідна брама із каплицею.У південній частині села збудовано співоче поле для проведення мистецько – духовних заходів. Воно має вигляд амфітеатру і вміщає до 50 тисяч глядачів.22 – 23 липня 2000 р. в Зарваниці відбулася перша Всеукраїнська проща. Зарваниця звичайне подільське село, захищене із трьох боків горбами, які тримають на широких раменах густий ліс.Село підковою огинає, утворюючи своєрідний півострів, тихоплинна Стрипа яка несе воду у Дністер.Село знаходиться на віддалі 56 км від Тернополя, 10 – від Теребовлі, 22 – від Бучача, 18 - від Підгайців.На 213 – гектарній площі розміщена Зарваниця, де нараховується 151 двір, де мешкає 308 жителів.В селі є школа, клуб, бібліотека, два магазини, філіал духовної семінарії, Святотроїцький монастир оо. Студитів, трапезна, відділення зв’язку, будинок для гостей.

Туристичний маршрут «До сонячного Придністров’я”

Admin — Fri, 25 Mar 2011 11:34:23 GMT

Бучач – Цвітова – Помірці – Язловець – Берем’яни

Із м. Бучач відправляємось в с. Язловець Бучацького району. Проїжджаючи через село Цвітову оглядаємо дерев’яну церкву Введення в храм Пречистої Діви Марії (1888 р.), а в селі Помірці дерев’яну церкву св. Трійці (1898 р.). Приїжджаємо в село Язловець, яке відоме такими пам’ятками архітектури: - руїни замку XV – XVI ст. - церква св. Миколая 1551 р. - вірменська каплиця 1611 р. - Успенський костел кінця XVI ст. - Парк палацу сер.XVIII ст. - Гробниця Марцеліни Даровської 1873 р. - Каплиця баронів Блажовських 1860 р. Село Язловець знаходиться за 12 кілометрів від райцентру у південно – східному напрямку на берегах річки Вільховець. Територія села була заселена вже в III тис. до н.е., про що свідчать виявлені тут поселення трипільської культури В писемних джерелах Язловець відомий з першої половини XIV ст.

Щодо походження назви села то є такі версії і легенди. Від слів яз і ловець. Яз – густий частокіл, загорожа у вузькому труднопрохідному місці з широкою прогалиною для проїзду. Ворота охоронялись, щоб на певний час затримати «незваних гостей» і подати знак небезпеки у навколишні поселення. На чатах стояли досвічені й хоробрі «ловці».В гарній улоговині над річкою Вільховець проживав колись Ясько Ловець, слава якого як знаменитого знахаря притягувала сюди людей з країв далеких і близьких, які шукали порятунку в хворобі. Багато звірини, рибна річка, незвичайна врожайність землі – давали можливість для доброго життя. Біля Яськової хати виросли інші, кількість їх з кожним роком зростала. Вдячні люди назвали це поселення в честь знахаря і порадника «Язловець». Вигідне географічне розташування – на торговельному шляху зі Львова до Молдавії, родючі землі, великі ліси і пасовиська сприяли швидкому зростанню населення. Поселення стало містечком, а згодом містом. Воно було у власності родини Бучацьких, згодом одна з її віток почала називати себе Язловецькими. В XVI ст. В Язловці оселилися вірмени. Найдавнішою спорудою Язловця є замок споруджений у XIV столітті.Замок розташований на вузькому хребті плоскогіря, що з трьох сторін оточене закрутом річки Вільховець. Первісно в плані він мав дещо витягнутий п’ятикутник з одною чотиригранною вежею у західному заломі стін. Поряд з вежею праворуч, у найкоротшій стіні розміщувалися ворота на висоті другого ярусу.Дістатися до них можна було по похилій доріжці та вікидному містку. З часом замок був розбудований у східному напрямі.Він збільшився майже в двоє, зросли його оборонні можливості.

Юрій Язловецький, коронний гетьман королівського війська у 1550 – 1560 роках підсилює свій родинний замок потужною оборонною баштою, яка збереглася до сьогоднішнього дня. Особливий інтерес являють в’їздові ворота і коридор, що пронизує башту наскрізь на рівні третього ярусу. Над в’їздовими воротами видніється різьблений кам’яний портал ренесансного стилю із зображенням гербу Язловецьких. Сполучення із замком здійснювалося за допомогою високої кам’яної площадки, похилого пандусу і відкидного містка. Таким чином башта виконувала функцію надбрамної і водночас оборонної споруди. Після смерті останнього з роду Язловецьких Героніма у 1607 р. замок був у власності Радзивілів, Чурилів, Вольських, Білецьких, які не дбали про його міцність. У 1643 р. Язловецький замок купує гетьман королівського війська Станіслав Конецпольський, який укріплює його у 1644 – 1659 рр. За міцністю і оборонними засобами замок над Вільховцем зараховувався до найкращих фортець краю, але з плином часу він втратив свої функції, як оборонної споруди і в кінці XVIII століття був залишений власниками. Нижче від замку було споруджено палац(1746р).А поряд з ним закладено чудовий парк. Палац був розбудований і прикрашений за часів Олександра Конецпольського та Станіслава Понятовського. На початку XIX ст. Ця унікальна споруда почала занепадати. Нове життя принесла сюди Марцеліна Даровська з роду Котовичів, яка отримала дозвіл від Папи Римського на заснування тут монастиря.Монастир було закладено недалеко від каплички Матері Божої Язловецької, яка тут з’являлася дітям ще 400 років тому. Тепер ця капличка відновлена. Монастир прибудували до палацу. Монастир почав діяти у 1863 році. Його натхненницями були Марцеліна Даровська та її помічниці – Згромадження Сестер Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії. У 1946 році радянська влада закрила монастир, сестер вислали до Польщі.М. Даровська померла в 1911 році, й за її заповітом похована у гробниці з іншими сестрами.Ця гробниця знаходиться в парку, і після багатьох років наруги і руйнувань є відновлена.Сьогодні на території монастиря, який в часи радянської влади був переобладнаний під санаторій знаходяться обласна фтізіопульмонологічна лікарня реабілітація і Дім реколекційний Благословенної Марцеліни Даровської. Монастир відкритий для всіх конфесій, яким опікується Згромадження Сестер Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії. Тут відбуваються реколекції для священників і сестер – монашок різних конфесій. Також частими гостями тут є діти, як з України, так і Польщі.

Також цікавим для відвідин є костел ( пам’ятка архітектури державного значення XVI століття). Споруда, яка пережила багато ворожих нападів, світові війни, зазнала значних руйнувань і була відновлена, зараз стоїть без даху, занедбана, як свідок комуністичної епохи на Україні. Цікавий костел щей тим, що в його мурі похований відомий композитор Микола Гомулка, який помер у 1609 році.

Однією з найкрасивіших вулиць у Язловці є вулиця Вірменська.Тут збереглися давні будинки, які чарують своєю красою, але окрасою її є давня вірменська церква св. Миколая, побудована у XVII столітті ( пам’ятка архітектури державного значення) Після того, як турецько – татарське військо зруйнувало місто, вірмени залишили Язловець. Церква у 1810 році перейшла у власність греко- католицької громади, але з приходом радянської влади була закрита і перебувала в занедбаному стані. В 1990 році відновлена і зараз милує своєю чарівністю, неповторністю і красою. Із села Язловець направляємось в село Берем’яни, яке відоме ботанічною пам’яткою природи наскельно – степовою ділянкою, а на Червоній горі є джерела цілющої води.

Багата і щедра природа південної частини Тернопільщини - Придністов’я, де знаходиться Бучаччина. Різноманітність екологічних умов - строкатий рельєф, грунтово гідрологічні, морфологічні та мікрокліматичні умови сприяли формуванню багатої наскельно – степової і лісової флори і фауни, серед яких є чимало реліктових і ендемічних видів. Завдяки глибокому врізу Дністра і його лівих приток, обмежених крутими, нерідко скелястими, берегами тут утворився так званий Дністровський каньйон. Вітер, сонце і вода добре попрацювали і створили дивовижні форми ландшафтів. Краєвиди Дністровської долини чарують зір неповторною красою. Завистість ріки утворює так звані меандри. Тут багато джерел і струмків із кришталево – чистою водою, часто бачимо химерні скелі з печерами й гротами. Складна геологічна будова і розчленування рельєфу , ліси на схилах, наскельна степова рослинність ( понад тисячу видів), утворили тут справжні пам’ятки природи – і геологічні і живої природи, і пейзажного мистецтва, які трапляються в Придністров’ї на кожному кроці. Близько ста їх тільки у Придністровському каньйоні в районі села Берем’яни. Берем’янський куточок каньйону особливо затишний. Це чудовий меандр з густими дібровами, прозорими чистими джерелами і річками, горами Великою і Малою Говдами та Червоною. На південному схилі Червоної гори , зверненому до сонця, сніг швидко тане і не затримується більше 2 – 3 днів, а весна настає на 14 – 18 днів раніше, ніж за межами каньйону.

Треба також сказати , що завдяки пануванню в каньйоні західних вітрів, клімат тут помірно – континентальний – не жарке літо і м’яка зима. Берем’янське Придністров’я характеризується горбогір’ям, покритим дубово – грабовими та змішаними лісами. Тут серед рівнинної долини каньйону величаво підносяться куполоподібні вершини Малої Говди. Долину перетинає невелика річечка Рудка, де-не-де б’ють кришталеві джерела. Мала Говда вкрита сосновими насадженями, на південно-західному схилі гори біля підніжжя, росте горіх грецький, дуб звичайний, береза повисла, а на вершині – фрагменти лучно-степових ділянок. Велика Говда вкрита старим грабовим лісом з невеликою домішкою дуба. На лівому скелястому березі, на 150 м піднімається над Дністром і 360 м над рівнем моря унікальний куточок природи – Червона гора, або просто, як кажуть берем’янці, Червона. Червона, вочевидь тому, що в її утворенні приймали участь червоні девонські пісковики, які утворюють тут стрімкі скелі, що розмістилися у три-чотири тераси уздовж гори. Скелі ці часто голі, не покриті рослинністю.Все це у поєднанні з своєрідним кліматом на Червоній горі зумовлює ранній прихід весни, яка проходить тут надзвичайно бурхливо . Вегетаційний період також починається раніше ( на 18-20 днів) і закінчується швидше. Саме цим пояснюється те, що на червоній так багато росте теполюбних дерев і кущів – дерену, шипшини, калини, ягоди яких ще більше надають горі червоного кольору, особливо пізнього літа, восени і навіть взимку.

З червоної гори відкривається надзвичайно чудесний краєвид. На фоні голубого неба виразно вимальовується причудливі вершини невисоких гір, покритих дубовими, грабовими, березовими та сосновими лісами, які, кожен по своєму, виблискують у позолочених сонячних променях-від коричнево-червоного кольору дубових лісів до м’якого смарагдово-зеленого кольору грабових і соснових лісів та трав.

Але коли на Червоній горі стоїть гарна сонячна погода, то в чистому, прозорому повітрі висить тонкий, духмяний запах лісових квітів і трав. Червона гора – земний рай для бджіл, не займатися тут бджільництвом –просто гріх. Червона гора –унікальна пам’ятка природи, де на щастя, ще збереглося багато ендемічних видів квітів і трав. Тут ще можна побачити шиверонію Подільську, лілею лісну, конвалію звичайну, материнку, горицвіт весняний, первоцвіт весняний, миколайчики і багато інших рідких та лікарських рослин.

В умовах Тернопільщини, де окультуреність ландшафту складає 95%, дикоростучі лікарські рослини збереглися лише у вигляді реліктових фрагментів на схилах ярів, балок та інших місць.Червона гора одне з таких місць. Такі місця потребують ретельної і ефективної охорони та дієвих заходів для їх відтворення. А яка багата ще на щастя фауна Придністов’я! Водяться тут і ссавці, і птахи, і риби, і земноводні та плазуни. Червона гора, мабуть, чи не єдине місце на Тернопільщині , де можна зустріти гадюку і різокольорових ящірок. Підземні води в селі Берем’яни йдуть з девонського водоносного горизонту, який залягає в селі на глибині на 10,5-4,5 м.Горизонт розвантажується з наближенням до Дністра і Стрипи у вигляді джерел, яких тут доволі багато. Теплий помірний клімат з своєрідним мікрокліматом на Червоній горі, чисте прозоре повітря, чудесні мальовничі краєвиди-куполоподібні пагорби вкриті змішаними лісами і пахучими різнотрав’ям, наявність річок Дністер та Стрипи і цілющих смачних підземних вод створили тут прекрасний куточок для відпочинку. Недарма у цих місцях здавна любили відпочивати й полювати можновладці. У підніжжі Червоної гори в 1935 році був закладений своєрідний курорт-літнисько, куди з’їжджалися польські інтелігенти – гарцеже та багаті люди-магнати Європи, переважно з Польщі, Австрії, Англії.

Сьогодні рішенням Тернопільської обласної ради № 191 від 30.08.1990 р. тут утворено регіональний ландшафтний парк «Дністровський каньйон», сумарна площа якого становить 42084 гектари.

Туристичний маршрут «До ранньохристиянського храму»

Admin — Fri, 25 Mar 2011 11:28:15 GMT

Бучач – Порохова – Стінка – Космирин

Із Бучача відправляємось до ранньохристиянського храму у село Стінка. Проїжджаючи через село Порохову оглядаємо церкву св. Покрови кін. XIX ст., костел поч. XIX ст., та травертинові скелі. Травертинові скелі дарують людям не тільки красу. В давні часи вони часто ставали захистом від ворогів, тут оселялися ченці поруч зі скелями, а інколи і в них будувалися храми. Одна з найцікавіших травертинових скель є у с. Стінка. Зацікавленість нею викликана не тільки мальовничістю місцини та невеличким водоспадом, але й тим, що у ній знаходився ранньохристиянський скельний храм. Розташована скеля серед грабового лісу у нижній частині крутого лівого берега р. Дністер (навпроти с. Делева Івано – Франківської області). Вхід до печерного храму – біля підошви скелі у невеликому гроті. У скелі грота є отвір завширшки близько 1,5 метра, через який можна потрапити на другий ярус, де знаходився ранньохристиянський храм, вирубаний у травертиновій скелі. Він має форму трапеції. У центрі східної стіни розміщена вівтарна частина у вигляді ніші. На стінах храму збереглися знаки і написи, зокрема хрести різної конфігурації, літери (подібні до рунічного і кириличного письма), геометричні фігури. Деякі з них дослідники датують X – XIII століттям. Але для всіх цей симбіоз дохристиянських та християнських символів залишається загадкою. Не виключено, що скельний храм у Стінці виник ще до прийняття християнства. Із села Стінка варто заїхати в село Космирин в якому можна оглянути травертинові скелі і невеликий водоспад на скелі, що в урочищі «Лисичка».

АДРЕСА МУЗЕЮ

Admin — Fri, 25 Mar 2011 11:12:10 GMT

м. Бучач

вул.Галицька, 55

тел. (03544) 2-13-60

e-mail: buch-muzey@yandex.ru

Музей відкритий для відвідувачів

щоденно з 10 до 18 години

Вихідний день понеділок, середа

Золотопотіцький туристичний маршрут

Admin — Fri, 25 Mar 2011 11:04:38 GMT

Бучач – Русилів – Скоморохи – Золотий Потік – Сокілець – Миколаївка – Губин.

Із Бучача направляємось в с.Русилів , де знаходиться найбільший водоспадистий струмок України, гідрологічна пам»ятка природи – каскад «Русилівські водоспади». Він починається з декількох джерел на околиці села. Джерельні струмки зливаються в один і долаючи стрімкі виступи червоно-кольорового девонського пісковика, вливається в Стрипу. На своєму шляху струмок утворює 14 водоспадів висотою від 1.5м до 12 м. Це дуже гарна місцевість, однак, щоб побачити цю красу, треба доскласти певних зусиль, бо місце важкодоступне, особливо в дощову погоду. Із с. Русилів їдемо в село Скоморохи яке відоме оздоровчо-туристичним комплексом «Лісовий», базою відпочинку «Над Стрипою», дитячим оздоровчим закладом «Лісовий дзвіночок», урочищем «Звіринець», водоспадами «Чоловічі сльози» та «Жіночі сльози». Село Скоморохи розташоване над Стрипою, на місці поселень часів неоліту про що свідчать дані архелоічних досліджень. Назва села пов’язана з часами запровадження християнства на території Київської Русі. Під впливом запроваджуваного в Київській Русі християнства в житті і культурі східних слов»ян трансформуються стародавні вірування, традиції, звичаї. Скоморохи – перевдягнені хлопці, ймовірно язичницькі жерці- поряд з іншим супроводом водили козу на зимові свята. Давньоруські скоморохи спочатку мандрували як актори, з часом осідали й організовували в поселеннях зустрічі весни, зими інших свят. Християнська церква не зразу сприйняла такі обряди, тому скоморохи почали шукати нові місця для проживання. Мальовничі малообжиті дністровські закутки прихистили їх. Поселення тому й називали Скоморохи. Оздоровчо-туристичний комплекс «Лісовий» с.Скоморохи знаходиться у південно-західній частині Тернопільської області в каньйоні р. Стрипа, заповідному урочищі «Звіринець», за 3 км . від села Скоморохи окружною дорогою і 1.5 км. прямою дорогою, 25 км від районного центру м.Бучач, 100 км від обласного центру м.Тернопіль. Офіційно функціонує з 1972 року. Матеріальна база: три корпуси постійного режиму, дев»ять літніх будиночків – всього на 600 чоловік. Географічне розташування оздоровчо-туристичного комплексу дозволяє проводити широкомасштабні заходи з оздоровлення і культурного відпочинку. Все навколо начинене цілющими властивостями: чисте повітря, що безперервно наповнюється змішаними і хвойними лісами, понад стрімкими берегами річки Стрипи, джерельні води. Ліси щедрі на гриби, суниці, малини, ожини. Багато тут лікарських рослин. Тут організовано багато туристичних маршрутів: - водний Стрипою і Дністром до Заліщиків; - дводенний піший над Стрипою з ночівлею над Дністром; - одноденні близькими околицями – «Сім джерел», «Чоловічі сльози», «Жіночі сльози», «Срібні водоспади», «Далекі великі водоспади», «Рівна скеля», «Жолоби» , «Білий камінь» та ін. У селі Скоморохи, також розташований дитячий оздоровчий заклад санаторного типу «Лісовий дзвіночок» - літній табір. Він розрахований на 300 дітей в зміну. Має один стаціонарний корпус і вісім дерев»яних будиночків, столовий корпус, адмінбудинок , літній кінотеатр спортивну площадку, штучне водоймище, База відпочинку «Над Стрипою» розташована в чудовому, екологічно чистому куточку природи з незайманим лісом, величними пагорбами й прохолодною, з каскадами сріблястих водоспадів, річкою – є один з найулюбленіших на Тернопільщині місць для відпочинку. Для гостей бази відпочинку – двоповерхові котеджі, спальний корпус, літні дерев»яні будиночки, руська баня, сауна, ресторан, конференц зал, пейнтбол, катання на конях, сплави по р. Дністер та р. Стрипі, більярд, спортмайданчик, вечірні розваги, народні звичаї, традиції та обряди, а також дискотеки та вечори відпочинку, транспортне та екскурсійне обслуговування. Відпочивши і оглянувши пам’ятки природи в селі Скоморохи направляємось в селище Золотий Потік. В Золотому Потоці є такі пам’ятки архітектури: - руїни замку початку ХVІІ ст.; - палац 1840 р.; - Церква св.. Трійці та дзвіниці 1897р; - споруда гуральні ХІХ; - каплиця Гнєвуша ХІХ ст.. на сільському кладовищі. Селище Золотий Потік розташоване неподалік впадання річки Стрипи в Дністер, за 18 км від районного центру. В Х-ХІ століттях територія теперішнього Золотого Потоку і його околиці входили в склад Київської Русі, від 1199 року – Галицько-Волинського князівства, від 1349 року Польської держави. До ХІV ст. вся територія була вкрита густими дрімучими лісами, переважно буковими і дубовими. Біля шляху, що з»єднує Бучач з Золотим Потоком, і тепер простягається ліс, що його називають Темним гаєм. Перше поселення виникло на тому місці, де тепер селище, наприкінці ХІV ст. Воно мало назву Загайполе. Неподалік від селища біля шляху до с. Сновидова, є урочище Замчисько. На початку ХХ ст.. там були виявлені сліди давньої оборонної споруди. В першій половині ХVІ ст.. польський король Сигізмунд І подарував села Загайполе і Соколів своєму гофмейстеру Якубу Потоцькому. В 1570 р. З ініціативи Якуба Потоцького Загайполе перейменовано в Золотий Потік на честь поселення Потік у Краківському воєводстві, звідки від походив. В тому ж році селу надано статус міста. У південній частині селища на невисокому горбі, близько маленької річечки Потік збереглися руїни замку (початок ХVІІ ст., 1608 рік), які становлять державну архітектурну пам»ятку. Протягом двох століть цей замок був власністю магнатів Потоцьких, Фортеця має форму квадрата з чотирма наріжними шестигранними баштами. Висота стін становить 5 метрів, а товщина два метри. В цих стінах і в баштах є прямокутні бійниці з лукоподібними перекриттями для вогнепальної зброї. У центрі фасаду фортеці є триярусна башта. На першому ярусі – в’їзна брама з пів циркульним склепінням, а над брамою помітні сліди текстової таблиці. Вікна оздоблені візерунками в стилі епохи відродження. Навколо замку був глибокий рів, наповнений водою, високий вал та ескарп з південно-західного боку. На подвір’ї замку був збудований палац з багатьма житловими приміщеннями і великим коридором. Над входом в палац і над вікнами були різьблені прикраси в стилі ренесансу. В центрі подвір’я стояла криниця, яку засипали в процесі реконструкції приміщень. Золотопотіцький замок не відзначався особливою оборонною міцністю, а тому не раз ставав легкою здобиччю то татар то турків. Здобувало його і козацьке війська. Він часто горів і знову відбудовувався. Золотопотіцький замок є пам’яткою, що належить до найяскравішого періоду оборонної архітектури Поділля, він є зразком регулярної забудови з невеликим приміщенням садибного типу. З ініціативи Стефана Потоцького,власника Золотого Потоку, в 1609-1634 роках в центрі містечка, неподалік замку споруджено костьол і монастир отців домініканців. Він збудований в стилі барокко, прикрашений фресками й мозаїкою і безумовно є свідченням високої майстерності тогочасних народних умільців і живописця Строїнського, який оформляв інтер’єр. Микола Потоцький подарував костьолу чудовий бароковий вівтар, який частково знищений в процесі пожежі 1934 року, а зовсім був знищений за часів тоталіризму. В 1739 році у святиню урочисто внесено на постійне зберігання ікону Матері Божої. 1934р. костьол загорівся, але ікона і вівтар уціліли. У 1945 році почалося переселення польського населення на західні землі. Польська громада забрала із собою найважливіші атрибути, насамперед чудотворний образ Матері Божої. Він тепер зберігається в парафіяльному костьолі м. Вабініце у Польщі. 1953 -1954 року приміщення костьолу переобладнано під будинок культури У 1992 році костьол повернуто римо-католицькій громаді. Крім костьолу, до архітектурних пам»яток Золотого Потоку належить колишній палац дідича Гневоша. В кінці 18-го на початку 19-го ст.. маєток Потоцьких став власністю Гната Скварчинського. 1840 року місцевий дідич (Ольшевський або Скварчинський) спорудив палац в парку з липовими алеями. Палац мав форму прямокутника, був одноповерховий, але на високих підвальних житлових приміщеннях. Південний фасад був оформлений у стилі класицизму, а північний і східний мали в особі елементи неготичні. В підвальних житлових приміщеннях розміщені були кімнати для гостей і комори господарського характеру. В самому ж палаці були спальні, вітальні, кухня, бібліотека. В 1975 р. маєток купив Володимир Гнєвош, австрійський камергер, посол до державної ради в Відні , активний громадський і політичний діяч, який залишився власником маєтку до 1939 року. Після війни в палаці розмістилася середня школа, сьогодні більша частина палацу зайнята центром позашкільної роботи. У 1897 році в селищі побудовано кам’яну церкву святої Трійці. Фундаторами цієї будови були отець Дорофей Федорчук і місцевий дідич Володимир Гнєвош. Інтер’єр церкви вражає своєю красою, величчю, чудовим оздобленням. Іконостас, царські врата, настінний розпис виконано на високому мистецькому рівні. Біля церкви збереглася дерев’яна дзвіниця (1761р.). Із селища Золотий Потік наш маршрут проліг в село Сокілець де можна оглянути травертинові скелі, печеру в якій монахи заснували монастир, дерев’яну дзвіницю, зоологічну пам’ятку природи - колонію сірих чапель, сокілецькі водоспади. На відміну від Рукомиша та Переволоки, травертинові скелі в Сокільці важкодоступні, бо довкола оточені лісом у 1608 р. поселилися два монахи і заснували відомий Сокілецький монастир, що проіснував до 1819 року. Збереглася одна з найдавніших на Тернопільщині дерев’яних церков (1680 рік). Поруч знаходяться дерев’яна дзвіниця та каплиця з джерелом цілющої води. А у північній частині села розташована зоологічна пам’ятка природи колонія сірих чапель. Із села Сокілець варто звернути у село Миколаївку та село Губин. Село Миколаївка відоме такими пам’ятками природи, як печера «Жолоби», рівна скеля та монастирська скеля. В селі Губин є дерев’яна церква ХІХ ст., також село відоме садибами сільського зеленого туризму.