Головна » 2011 » Квітень » 8 » Туристичний маршрут « До Зарваниці»
11:25 Туристичний маршрут « До Зарваниці» | |
Бучач – Рукомиш – Переволока – Білявинці – Зарваниця
Із міста Бучача відправляємось у
с.Рукомиш.
На північному
заході від Бучача знаходиться село Рукомиш. Перша писемна згадка про село датується
1379 роком. Кількість населення становить 430 чол. В селі є церква св.Онуфрія
XVII, фігура св. Онуфрія (середина
XVIII ст.) робота скульптора Пінзеля, залишки скельного монастиря
св. Онуфрія, джерело його імені, травертинові скелі.
Землі Бучаччини в південній і
західній частині покраяні глибокими жолобами річок, потічків із скелястими
берегами, приховують кілька невеликих, але дуже оригінальних печер поблизу сіл
Рукомиш, які є справжнім дивом природи в Бучацькому районі. Виникли вони переважно
в результаті співпраці людини з природою. Вода розмила і вивільнила від
мінеральних порід порожнечі, а людська рука відповідно впорядкувала їх:
розширила проходи, вирівняла стіни і долівку.
На думку дослідників, такі
печери є найдавнішими пам’ятками християнства в нашому
краї. У них, напевно, перебували перші монахи-місіонери, проповідуючи Христову
віру.
В одній із таких печер аж до XVIII століття був печерний храм і
келії монахів. Вони з ’явились тут, зрештою, як і скрізь
у нашому краї, у XIII
столітті, як Батий зруйнував Київ. За переказами, ченці поселились в цьому
благодатному краї у XIII
столітті, і ймовірно прийшли сюди з Києва. Вони на північному горбку, з правого
берега річки Стрипи побудували дві печери. Одну використовували для молитви, а
другу – для помешкання.
З часом на цьому місці, чи то з
волі християн, чи за допомогою якогось заможного фундатора, тут виріс монастир,
де спочатку перебувало двоє ченців. Згодом їх кількість зросла до восьми. В
ньому щорічно проводились відпусти на св. Онуфрія, св. Бориса і Гліба,
Воздвиження Чесного Хреста. Монастир мав дві церкви: святого Онуфрія та Бориса
і Гліба, яка в цей час служила як парафіяльна.
З 1712 року в цьому монастирі замешкали три ченці Василіяни з Бучача.
Але, коли в 1754 році Микола
Потоцький відкрив при Бучацькому монастирі гімназію і розширив помешкання для
ченців, то наказав, щоб всі Отці Василіяни із околиць переїхали в Бучацький
монастир св. Хреста.
Тому Рукомиськиський монастир св.
Онуфрія опустів. Але Фадей Венгерський, намісник Рукомиша, майор війська
Потоцького і Бучацький комендант, не погодився, щоб монахи доглядали за
монастирем аж з Бучача, тому перетворив цей монастир на парафіяльну церкву і
забезпечив її доходом. Згодом стару і невеличку монастирську церкву Ф.
Венгерський розібрав і в 1768 році
збудував нову кам’яну церкву, котру з дозволу владики Лева Шептицького посвятив
декан о. Хадзинський.
В селі є також греко-католицька
церква, перебудована з колишнього костелу к. XX століття.
Варто зазначити, що з переходом
ченців в Бучач, скельна церква залишилась, а в ній молились і моляться і досі.
Опікується нею місцевий парох о. Михайло
Суканець та православна громада церкви
святого Онуфрія.
Печерний храм уособлює Божий
гріб, тому тут завжди лежить фігура померлого Христа, а в страсну п’ятницю саме сюди виносять плащаницю для поклоніння.
Численні паломники, котрі знають про це місце, а їх тут особливо багато
напередодні Успіння Пресвятої Богородиці, моляться в печерній церкві цілу ніч.
Кажуть, ці скелі і молитва у них мають велику оздоровчу силу.
Слід зауважити, що Микола
Потоцький постійно підтримував церкву святого Онуфрія. Він подарував унікальний
дзвін, який зберігся і донині. Однак у трагічні 50-ті роки XX століття, коли закривали церкву, згідно з розпорядженням
тодішнього комуністичного режиму, темної ночі вбрали дзвін у мішок, щоб не
розбудити тривожним стогоном жителів села і „скалічили” його. Тріщини від
важкого удару навіки спотворили його звук. Не дзвенить він уже, як раніше,
малиновим передзвоном. Відремонтувати дзвін взявся місцевий підприємець і
меценат Василь Бабала, проте повернути колишній голос дзвонові так і не
вдалося, адже недаремно кажуть, що „тріснутий дзвін – мертвий дзвін”. Однак
бережуть його в Рукомиші як велику святиню.
Та все ж головна святиня Рукомиша – кам’яна фігура святого Онуфрія, яка прикрашала браму, що вела
до печерного монастиря. Як нещодавно з’ясувалось,
це остання робота Іоана Георгія Пінзеля – одного з найкращих тогочасних
скульпторів Європи. Як свідчать церковні книги тих часів, другу половину свого
життя скульптор жив і працював у Бучачі на замовлення графа Миколи Потоцького.
І саме тут розміщалась майстерня геніального скульптора, який жив у XVIII столітті.
Відомостей
про нього практично не залишилось, але саме витесані ним з каменю твори
прикрашають ратушу в Бучачі і церкву
святого Онуфрія в Рукомиші. Лише найвідоміші храми Галичини , зокрема собор св.
Юра у Львові прикрашені скульптурами цього майстра-новатора, який володів
неповторною пластикою.
Що ж до самого Онуфрія, то за
однією з легенд, він прожив в самотності 60 років. Годували його ангели та
єдине в пустелі дерево, що давало щомісяця плоди з однієї із дванадцяти гілок.
та одного дня знайшов Онуфрія в пустелі монах Пафнутій, побачивши його, Онуфрій
розповів історію свого життя і сказав, що на ранок помре. І враз дерево впало.
А мешканці пустелі – леви прийшли до тіла Онуфрія і вирили для нього могилу.
Пінзель зобразив святого в стані екстазу – зі
здійнятими руками, розпущеним волоссям та бородою до колін. Поруч - зламане
дерево, а біля ніг – лев. Це одна з кращих робіт майстра, виконана в камені. А
сам св. Онуфрій зображений в драматичному пориві, склавши руки перед собою,
повернувши голову до лівого плеча і піднявши погляд вгору.
Адже недаремно цю скульптуру вважають
безцінною. А як вона тут збереглася залишається загадкою. Можливо тому, що
після багатьох забілювань у ній важко було впізнати шедевр легендарного
майстра. А може берегла її тут вища сила.
Про те, що земля ця насправді
свята, свідчать історичні факти. В часи турецько-татарських набігів та в роки
Першої та Другої світових воєн в цих краях тривали кровопролитні бої і місцеві
жителі ховались під величними скелями. Адже через село проходила лінія фронту.
І снаряди нібито відводила чиясь незрима рука. А зараз на цьому місці
встановлена фігура Матері Божої, яка знаходиться в Гроті печери. Встановлена
вона на пожертви однієї з місцевих родин. Скульптором цієї фігури є Роман
Вільгушинський.
Також церква і печери пам’ятають
останні хвилини життя колишнього воїна УПА Юрія Михайлецького. Понад двадцять років ховався він у цих краях:
в Рукомиші жила його рідна сестра з сім’єю. У 1967 році його хтось помітив і
здав в органи. Зрозумівши, що виходу немає і його або поховають заживо, або
заарештують, Юрій облився бензином і підпалив себе.
Ці гори навіюють якісь містичні
настрої. Ось на одній горі виступи, западини, але якщо уважніше придивитись, то
можна побачити обриси обличчя, подібного на Христове.
Як розповідає отець Михайло
Суканець, люди давно знали про цілющу
благодать Рукомиша. У старі часи, у відпуст, вся долина перед церквою була
заповнена возами. Тоді до Рукомиш приїжджало не менше людей, як тепер до
Зарваниці, щоб вшанувати відомого пустельника IV століття святого Онуфрія, який в молитвах 60 років провів у пустелі
і на честь якого була названа скельна церква, а тепер і кам’яна, що
стоїть перед Божим гробом.
Нині отець Михайло реалізує тут
незвичний проект: він „будує” Хресну дорогу. Одна із стацій Хресної дороги буде
присвячена „героїзмові українського народу”. Будівництво стацій фінансують
сучасні бізнесмени – меценати, а також вносять свої пожертви жителі сіл
Рукомиш, Заривинці, Звенигород. Проте в цьому напрямку є ще багато проблем.
Потрібно багато зусиль та коштів, щоб остаточно завершити роботу.
На сьогоднішній день село Рукомиш
відроджується як духовна святиня. Кожного року сюди приїжджають прочани з усієї
Галичини, Закарпаття, Волині. Тут вони сповідаються, причащаються, слухають
молитви. Адже це унікальне місце і
справді наділене Божою благодаттю. Хтось із католиків назвав його українським
Люрдом, православні кажуть, що Рукомиш міг би стати українським Афоном. Та
найголовніше те, що це наша українська святиня, і якщо б вкласти сюди кошти,
яких тут не вистачає, Рукомиш міг би стати в майбутньому духовним центром для
християн та віруючих. І взагалі, вся навколишня природа тут, як цілюща вода,
омиває душі тих, хто сюди приходить від суєти життя та отримання цілющого
спокою.
Церква св. Онуфрія побудована в середині XVIII століття. Пам’ятка
архітектури місцевого значення. Церква простих архітектурних конструкцій, з
обмеженим членуванням форм і декоративного оформлення.
Над вхідною брамою, що веде до
церкви колись знаходилась кам’яна фігура святого Онуфрія, робота скульптора Пінзеля,
одного з найкращих тогочасних скульпторів Європи, сьогодні ця скульптура
зберігається в церкві.
Із села Рукомиш їдемо в село Переволоку. Перша писемна згадка про село
датується 1379 роком. Село простягається з долини ріки Стрипи на високу гору,
тому й має назву горішня й долішня Переволока. А ось назву «Переволока» дала
переправа, що була у цьому населеному пункті через Стрипу. Вантажі які
переправляли через ріку, перетягували волоком, звідси і назва – Переволока.
В селі є травертинові скелі та джерела з водоспадами, це справжні
раритети природи, розкидані під відкритим небом. Загалом, травертинові скелі
утворили вапняки – черепашники, або відклади підземних вод, насичених
карбонатом кальцію. Такі скелі зустрічаються лише на Поділлі і в Криму.На
теренах Бучаччини їх можна оглянути в селі Переволока.
Оглянувши травертинові скелі в с.
Переволока, направляємось в село Білявинці, яке відоме тим, що тут народилась
всесвітньовідома оперна співачка Соломія Крушельницька, якій в селі відкрито музей.
Село розкинулось в мальовничій місцевості
на пагорбах обабіч річки Стрипи. Зі сходу і заходу його оточують невеликі
лісові масиви. Найвірогідніше, що назва села походить від «білих вінців» -
вінків, які могли утворювати берези лісових насаджень. Перші відомості про село
Білявинці відносяться до XVIII століття. У 1909 році в селі була збудована
церква св.Трійці, поруч з мурованою церквою збереглася дерев’яна дзвіниця XVIII ст.( пам’ятка архітектури,
внесена до Державного реєстру національного культурного надбання). Ця дзвіниця
є зразком каркасного будівництва, вона трьох’ярусна. Це типовий зразок народної
архітектури Західного Поділля. Каркас дзвіниці збудований з дубових підвалин і
стовпів, які з’єднані між собою врубками і закріплені дерев’яними кілками.
Каркасний тип будівництва дзвіниць
характерний для Західної України, бо, на відміну від Центральних та Східних
регіонів України, на наших землях дзвонили, розгойдуючи самі дзвони, а не
«язики».Тому дзвіниця мала бути міцною, аби вага дзвонів, які сильно
розхитувалися, її не зруйнували.
Також заслуговує на увагу, з погляду
мистецької цінності надмогильних пам’ятників, старе кладовище, що поруч з
церквою св.Трійці та дзвіницею.
Далі проїжджаючи через села Осівці, Киданів
Бучацького району, село Сапову Теребовлянського району приїжджаємо до села
Зарваниці.
Зарваниця – це острів Божої любові. Перші
ченці, що біля цілющого джерела збудували церкву і монастир в тринадцятому
столітті, полюбили це місце, колись пустинне, і їх любов передалась тим, хто
після них присвятив себе Християнській ідеї. Історія села Зарваниця сягає у сиву давнину,овіяну
легендами.Одна із них розповідає про те, що сюди у тихий закут Поділля, в 1240
р. прибився після зруйнування Києва монголами монах, знайшовши пристановище в
лісистій місцині під горою на березі Стрипи. Втомлений скитальством і
знесилений голодом, він заснув. У сні йому з’явився образ Матері Божої з Дитятком Ісусом на руках. Він помолився і це місце де
зарвав його сон, назвав Зарваницею. Невдовзі спорудив капличку, в якій вмістив
ікону Матері Божої.Люди дізналися про чудо і почали сюди приходити, тут
поселятися.
Про славу Зарваниці почув хворий
князь теребовлянський Василько і послав своїх слуг за іконою і ченцем, але той
відповів, що князь сам повинен прийти до каплиці. Його на ношах принесли сюди,
і князь зцілився.На знак подяки за одужання він побудував церкву, в яку
перенесли чудотворну ікону. З часом село розрослося.
Перша письмова згадка про Зарваницю
датується 1458 р. Про сліди людського життя ведуть у перші тисячоліття до нашої
ери. Один із власників села Роман Охоцький знайшов на його території речі ще
скіфського часу. У 1662 - 1668 рр.Зарваниця була знищена турецькими
нападниками. Вони спалили також церкву і монастир, однак ікону Божої Матері вдалося врятувати. Її було
перенесено до нової дерев’яної
церкви, яку спорудили у центрі села. Дерев’яна
церква згодом згоріла. На місці, де вона стояла зберігся кам’яний хрест.
У 1754 році за допомогою тодішнього
власника села графа Мйончиського вимурувано четвертий з часу заснування
Зарваниці храм Пресвятої Трійці.
В 1867 р. Папа Пій IX надав іконі
Зарваницької Матері Божої відпустового значення. З того часу починаються
відпустові дні, коли тисячі прочан відвідують це святе місце. В 1894 р. біля
джерела вимурувано каплицю (1991 р.вібудовану)
Чудотворна ікона Зарваницької
Матері Божої одна з найдавніших в Україні. Вона дійшла до наших днів із
тринадцятого століття крізь смерчі спустошень і пожежі лихоліть. Ікону декілька
разів перемальовували. У 1921 р. мистець Петро Холодний її реставрував і
здійснив нову копію. Одну з них 1944 р. перевезли до Львова для надійного зберігання,
іншу місцева жителька Юлія Монастирська переховувала на горищі і в 1980 р.
передала церкві. Після глибокого вивчення чудотворної ікони Матері Божої
львівські реставратори повернули їй первісний вигляд. Нині вона знову на своєму
звичному місці у церкві.Саме її у 1867 р. було короновано.
Новим високим духовним злетом
для Зарваниці стала підготовка до відзначення 2000 – ліття народження Ісуса
Христа.На підвищеній місцині, що притулилась до лісу, виріс величний Собор
Зарваницької Матері Божої. (Авторами собору були тернопільський архітектор
Михайло Нетриб’як у співавторстві
з Анатолієм Водоп’яном та Ігорем Гебурою). Собор у плані хрестокупольний, п’ятибанний, однонафний, без стовпів.
Навпроти Собору в центрі
майдану, де колись приснився монахові образ Матері Божої споруджено
архітектурну композицію ( скульптори Олесь Маляр і Дмитро Пилип’як, архітектор
Данило Чепіль) із зображенням ікони Зарваницької Матері Божої.Вона виготовлена
із білого мармуру, привезеного із кар’єру «Біянка Карара» м. Верони ( Італія).
Неподалік вражає силует чотириярусної
дзвіниці, яка стала вертикальним акцентом комплексу Зарваницької Матері Божої.
Її висота із хрестом сягає 60 метрів.П’ять дзвонів, виготовлених в Україні та у
відомій дзвонарні Фальчинських у Перемишлі ( Польща). Біля Стрипи виросла
двоповерхова вхідна брама із каплицею.У південній частині села збудовано
співоче поле для проведення мистецько – духовних заходів. Воно має вигляд
амфітеатру і вміщає до 50 тисяч глядачів.22 – 23 липня 2000 р. в Зарваниці
відбулася перша Всеукраїнська проща.
Зарваниця звичайне подільське село, захищене
із трьох боків горбами, які тримають на широких раменах густий ліс.Село
підковою огинає, утворюючи своєрідний півострів, тихоплинна Стрипа яка несе
воду у Дністер.Село знаходиться на віддалі 56 км від Тернополя, 10 – від
Теребовлі, 22 – від Бучача, 18 - від Підгайців.На 213 – гектарній площі
розміщена Зарваниця, де нараховується 151 двір, де мешкає 308 жителів.В селі є
школа, клуб, бібліотека, два магазини, філіал духовної семінарії,
Святотроїцький монастир оо. Студитів, трапезна, відділення зв’язку, будинок для
гостей.
| |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |